Вітаємо з перемогою!

 

Вітаємо ученицю 11-А класу Ковальчук Вікторію з перемогою у творчому конкурсі "Маленька хоробра історія", який провів благодійний фонд "Перемога України "! Із 720 оповідань та есе, надісланих дітьми з усієї України, члени журі виділили 30 найкращих, серед яких і есе Вікторії "Не відправлений лист до тата". У своїй віковій категорії Віка опинилась у числі переможців, яких визначили члени журі (письменники, журналісти, освітяни, представники соціальних і культурних проєктів), посівши 4 місце. Крім нагород від організаторів, чекаємо на вихід збірника дитячих робіт, де буде надруковане й есе Вікторії. Дякуємо Гаврилюк Л.О. за підтримку дівчини в її бажанні поділитись сокровенним. Пропонуємо і вам прочитати цю щемливу історію про героїзм, любов та взаємопідтримку. Не відправлений лист до тата

(есе)

Спочатку я думала, що то просто страшний сон. Я прокинусь - і все буде добре, як колись: немає війни, ти вдома, щоранку будиш мене до школи, готуєш смачний сніданок, пораєшся по господарству... У вихідні ми зранку йдемо на берег нашої Барабойки ловити карасиків, яких ти засмажиш так, що аж хрускотітимуть на зубах.

Усвідомлення, що все вже не буде так, як раніше, поступово, але прийшло. Не одразу. Не тоді, коли із тобою зник зв’язок, а ми почали дзвонити, питати, що сталось. Нам сказали, що ти або в полоні, або поранений, або тебе немає вже в живих. Швидше за все останнє, бо з позицій, які взяті в кільце, далеко не завжди можна вийти. Це ще був сон...

Та ось одного дня подзвонили з “Феофанії” і повідомили, що ти важко поранений, знаходишся в реанімації, ситуація критична. Господи! Цей сон безкінечний! Квитки, вокзал, Київ, лікарня... Мені було дуже страшно, бо я ніколи не бачила тебе в лікарні. А ти ще й не хотів, щоб ми були тут, бо надію на життя на той момент втратив.

У цьому сні я багато плакала. І коли вперше після довгої розлуки побачила тебе на лікарняному ліжку. І коли повідомили про ампутацію однієї ноги, а, можливо, і другої. Наші лікарі - це Боги! Другу ногу вони тобі врятували і подарували ще непевну надію на те, що все буде добре або принаймні не так вже й погано. Коли я побачила твої перші невпевнені кроки на милицях, я все ще спала. Бо просто вже не хотіла прокидатись.

Але, як і колись, вранці, розбудив мене саме ти, татусю. Я побачила твою неймовірну жагу до життя і зрозуміла, що не маю права бути слабкою, бо таким сильним є ти! Я прокинулась і почала усвідомлювати, що тепер маю допомогти тобі, як колись ти допомагав мені, зробити перший крок, навчитися жити в нових умовах, робити все, щоб ти усміхався і радів життю.

Тату, я буду сильною! Я обіцяю тобі! Ти пишатимешся мною і розумітимеш, що Господь зберіг тобі життя, тому що ми не можемо без тебе.

Колись я прочитаю тобі цього листа. Ми, можливо, поплачемо трохи, але потім, попри біль, який не зникне вже ніколи, а лише трохи вщухне, житимемо далі це єдине, прекрасне життя, намагаючись щодня, щохвилини бути щасливими.