Гаврилюк Лілія Олександрівна розповіла дві історії про своїх дідів, які брали участь у Другій світовій війні.
Її двоюрідний дід (рідний бабусин брат) Мостенський Володимир Дем'янович в 1940 проходив військову службу. Тому війну зустрів уже в лавах Радянської Армії. Листи його рідні отримували з Бобруйська (Білоруська РСР). І звістку "Пропав безвісти" в 1941 році отримали звідти ж, з Бобруйська. Пізніше, коли з'явився Інтернет і пошуки зниклих безслідно воїнів легше стало вести навіть самотужки, племінник Володимира намагався з'ясувати хоча б щось про точне місце загибелі і поховання дядька. Але загубився номер частини, в якій той служив, численні запити теж були без відповідей. Так і залишився він у пам' яті нащадків зниклим воїном, похованим, швидше за все, у братській могилі. А мама Володі до кінця своїх днів гірко плакала в день, коли їй приносили пенсію, бо отримувала доплату за загиблого сина у 8 рублів...
Друга історія про діда, який повернувся з війни живим, хоча доля не раз "гралася" з ним. Це Бірюков Ілля Петрович, який народився 10 квітня 1912 року в Пензенській області.Він був мобілізований одразу ж на початку війни і вже 28 червня 1941 року прийняв бойове хрещення у першому бою під Єльнею(Смоленська область).Ілля Бірюков був артилеристом-розвідником,тому мало що міг розповідати після війни навіть у колі рідних, адже це була секретна інформація. Але згадував про те, як на початку квітня 1945 року опинився у складі спецрозвідбатальйону, отримавши задачу потрапити в Берлін та вийти на зв'язок із своїми, коли наші війська підійдуть до міста. На жаль, зв' язок було втрачено, та бажання розвідників наблизити перемогу було неймовірно сильним. Тому вони ходили ворожим тилом, знищуючи окремі пости ворога, обриваючи дроти зв'язку німців. Такі диверсії дуже дратували фашистів, які відчували вже свій швидкий кінець. Згадував також, як у першому бою, коли їх оточили німці, дали пляшки із бензином і поставили задачу зупинити танки. Але не знайшлося сухих сірників, запалити ці пляшки не вдалося і наші воїни потрапили в тил, а потім у полон. Іллі Петровичу ще декілька разів доводилось опинятись у полоні і щоразу тікати. А в 1944 році він організував втечу 120 полонених з табору в Польщі. Втікачі натрапили на радянські танки і одразу ж разом із танкістами, отримавши зброю, вступили в бій. А ще було чотири "похоронки" матері від сина, остання з яких прийшла вже після його повернення додому в 1945 році. Мав цей солдат численні поранення, жив з осколком в голові-пам'яттю про війну. Помер Ілля Петрович у віці 79 років, не доживши 2-х місяців до свого вісімдесятиліття. Мав багато нагород та медалей. Ніколи не зловживав своїми пільгами ветерана. Але одного разу таки довелось попросити у спеціалізованому магазині для ветеранів замість "сухпайка" туфельки для онучки Лілі, які вона пам'ятає й досі. І пам' ятає чудову людину, діда Іллю, який прожив важке життя, але залишив по собі світлий спогад.
Комментариев нет:
Отправить комментарий