Я маю унікального дідуся. Мовчазний за характером , він ніколи нам, онукам, не розповідав про війну. Мабуть, не хотів, щоб ми знали про ті жахіття, які пережив сам. Лише в дорослому віці від свого татуся я дізналися правду, яку приховував дід.
Горпинюк Петро Іванович, 1925 року народження, потрапив на фронт у 1944 році. Виконував обов'язки кулеметника. Працював у парі з помічником, хлопцем з Узбекистану.Дивовижно, але ,не знаючи спільної мови, вони добре розуміли один одного. В обов'язки помічника входило подавати вчасно патрони. Дідусь ніколи не забуде, коли узбекистанець вирішив визирнути з окопу, щоб подивитися на позиції ворога, й був убитий кулею снайпера.
Під час бою найжахливішими були атаки. Від зривної хвилі бійці втрачали руки, ноги, голови.
Кулю снайпера отримав і мій дідусь. Під час бою, що проходив на території санаторію "Куяльник", дідусь отримав поранення голови. Коли прабабуся, його матір, дізналася про біду, пішки вирушила шукати сина. Як вона злякалася, коли знайшла його в соломі, усього в землі й крові. Санаторій виглядав жахливо: побиті вікна, зруйновані стіни.
Одужавши, він знову повертається на фронт. Дідусь згадував жахливий бій на Дністрі, під час якого був поранений у ногу. Не розумів він дій командування, коли о 12.00, у ясний безвітряний день, направили на вірну смерть групу штрафбату. Чому не вночі, адже противнику важче вести бій у нічний час доби?!
За 15 хвилин німці повністю знищили всю групу. Вода у Дністрі стала червоною. Бійці пливли, хто на чому, намагаючись урятуватися. Знову шпиталь, після якого був направлений в Угорщину, де потрапляє в полон. Хлопці виставили охорону й лягли відпочити. Німецькі розвідники перерізали всю варту. Дідусь ніколи не міг забути відчуттів, коли на відстані 50 м побачив німців. Разом з товаришем вирішили підірвати себе гранатами:краще смерть, ніж полон. Уже взяли гранати в руки... Та раптом дід почув :"Петре,не треба, треба жити".
Вели в полон пішки. Без взуття дідусь обморозив собі ноги. Йти не міг. Але розумів:якщо впаде, буде розстріляний.Німець пожалів дідуся, посадив на пушку, щоб той їхав, а не йшов.
У полоні дід був два тижні. Після бомбардування американцями Угорщини одна із стін в'язниці була зруйнована, і всі бійці вийшли на волю.
Після полону всі документи дід знищив (він мав звання сержанта), адже не хотів потрапити в Сибір як колишній військовополонений, бо то був час, коли не розбирались, а безжально ламали долі людей.... Йому виписують нові документи, за якими він повернувся з війни у званні "рядовий".
У 1945 році всіх бійців направляли або до Японії, або до Західної України. Дідусь потрапив до Західної України.
Повернувся додому восени 1945 року. Пам'ятає, як у нього забрали нову форму, бо не було в що одягати новобранців. Дідусь одягнув прострілену гімнастерку, старезну шинель. Як йому було соромно в такому вигляді з'являтися перед рідними. Йшов пішки польовими дорогами. Дійшов до Одеси. Як зніяковіла його матуся Маня, коли побачила сина!" Петя прийшов !"-вигукнула жінка. У цей момент починаєш розуміти, чому День Перемоги називають святом зі сльозами на очах.
Мав дідусь багато нагород, та особливою і пам'ятною була медаль "За відвагу".
Пам'ятаю, як бабуся давала нам, онукам, гратися ними.
Одного разу, перебираючи документи, вона знайшла медичну довідку, в якій було зазначено, що дідусь лікувався через контузію. Як вона сварила його, що мовчав, адже це давало можливість на отримання додаткових пільг.Та мовчазний дід ніколи не розповідав про війну. Не хотів, щоб ми знали, що він пережив....
Кулю снайпера отримав і мій дідусь. Під час бою, що проходив на території санаторію "Куяльник", дідусь отримав поранення голови. Коли прабабуся, його матір, дізналася про біду, пішки вирушила шукати сина. Як вона злякалася, коли знайшла його в соломі, усього в землі й крові. Санаторій виглядав жахливо: побиті вікна, зруйновані стіни.
Одужавши, він знову повертається на фронт. Дідусь згадував жахливий бій на Дністрі, під час якого був поранений у ногу. Не розумів він дій командування, коли о 12.00, у ясний безвітряний день, направили на вірну смерть групу штрафбату. Чому не вночі, адже противнику важче вести бій у нічний час доби?!
За 15 хвилин німці повністю знищили всю групу. Вода у Дністрі стала червоною. Бійці пливли, хто на чому, намагаючись урятуватися. Знову шпиталь, після якого був направлений в Угорщину, де потрапляє в полон. Хлопці виставили охорону й лягли відпочити. Німецькі розвідники перерізали всю варту. Дідусь ніколи не міг забути відчуттів, коли на відстані 50 м побачив німців. Разом з товаришем вирішили підірвати себе гранатами:краще смерть, ніж полон. Уже взяли гранати в руки... Та раптом дід почув :"Петре,не треба, треба жити".
Вели в полон пішки. Без взуття дідусь обморозив собі ноги. Йти не міг. Але розумів:якщо впаде, буде розстріляний.Німець пожалів дідуся, посадив на пушку, щоб той їхав, а не йшов.
У полоні дід був два тижні. Після бомбардування американцями Угорщини одна із стін в'язниці була зруйнована, і всі бійці вийшли на волю.
Після полону всі документи дід знищив (він мав звання сержанта), адже не хотів потрапити в Сибір як колишній військовополонений, бо то був час, коли не розбирались, а безжально ламали долі людей.... Йому виписують нові документи, за якими він повернувся з війни у званні "рядовий".
У 1945 році всіх бійців направляли або до Японії, або до Західної України. Дідусь потрапив до Західної України.
Повернувся додому восени 1945 року. Пам'ятає, як у нього забрали нову форму, бо не було в що одягати новобранців. Дідусь одягнув прострілену гімнастерку, старезну шинель. Як йому було соромно в такому вигляді з'являтися перед рідними. Йшов пішки польовими дорогами. Дійшов до Одеси. Як зніяковіла його матуся Маня, коли побачила сина!" Петя прийшов !"-вигукнула жінка. У цей момент починаєш розуміти, чому День Перемоги називають святом зі сльозами на очах.
Мав дідусь багато нагород, та особливою і пам'ятною була медаль "За відвагу".
Пам'ятаю, як бабуся давала нам, онукам, гратися ними.
Одного разу, перебираючи документи, вона знайшла медичну довідку, в якій було зазначено, що дідусь лікувався через контузію. Як вона сварила його, що мовчав, адже це давало можливість на отримання додаткових пільг.Та мовчазний дід ніколи не розповідав про війну. Не хотів, щоб ми знали, що він пережив....
Комментариев нет:
Отправить комментарий