Участь у літературному конкурсі "Ми за тверезе життя!"

З 14 лютого по 10 травня 2017 року  проходив Всеукраїнський літературний конкурс "Ми за тверезе життя!"

Цього року конкурс зібрав 1550 творів. Журі  довго працювало над їхньою перевіркою   та оцінюванням, адже прийшло дуже багато цікавих робіт. 

Приємно, що серед переможців конкурсу є учениця нашої школи-Цісар Катерина. Вона посіла ІІІ місце. Вітаємо з перемогою Катерину та наставника - Гаврилюк Лілію Олександрівну. 

Додаємо далі роботу переможниці.

Повернення, або Сповідь людини, яка обрала життя

Я знову напідпитку. Ось по тілу розливається  приємне відчуття. Мої ноги. Вони стали такими неслухняними! Відпочивайте, мої хороші. Мій мозок. Там порожнеча, що пожирає всі мої негаразди. У моїй голові немає нічого, окрім почуття ейфорії.  Всі проблеми стали такими мізерними. Та я взагалі забув про них! Здається, я втратив роботу? У мене забрали останню надію на краще…

Чую жінчин крик: «Совісті ти не маєш,  знову набрався! Яка з тебе користь? Грошей заробити не можеш!»

Що вона таке верзе?! Та я ще той парубок! Я ж їй віддавав усе: дарував квіти, купував коштовні речі. А вона таке каже!!!

Я відчуваю, як мене переповнює гнів.

Можливо, тому люди й пиячать, що на них навалюється усе це: безробіття й безгрошів’я, докори рідних, почуття відповідальності. Хоча… Я не п’яниця. Я просто людина, котру все дістало.

Намагаюся підвестися, та  ноги мене не слухають. Роблю ще одну спробу і відчуваю, як весь світ перевертається. Мене пожирає темрява.

Я сиджу посеред базарної площі. Тут дуже гамірно, звідусіль лунають крики. Людей – як комашні, і всі кудись поспішають, штовхаючи один одного. Продавці вихваляють свій товар, покупці торгуються.

Раптом я помічаю, що  люди постійно кидають погляди саме  на мене: дехто - співчутливі, а дехто - відверто-насмішливі. Не розуміючи, що відбувається, від хвилювання пітнію й тягнуся до носовичка, який лежить у кишені штанів. Та що це?  У мене немає однієї ноги! Я – худий, обідраний каліка, котрий жебракує.   І я мушу просити милостиню, адже це моя остання можливість прогодувати дітей. На душі стає так тяжко від усвідомлення того, що тут, на цій площі, нікому ні до кого немає діла. Усі тобі чужі і байдужі до твого горя. Хоча б одне знайоме лице побачити!.

   Раптом я аж здригнувся від несподіванки- біля мене зупинилась жінка, так  схожа на мою покійну матусю. Її волосся, акуратно зібране в пучечок, вже починала вкривати сивина. Та це тільки прикрашало її. Очі випромінювали тепло і біль, який вона, мабуть, нещодавно пережила. Мені здалося, що і в мені вона впізнала когось рідного. «Синочку, а ти де втратив ногу?» - схвильовано спитала вона. Я опустив очі. Мені нічого було сказати. Я не пам’ятав, де міг її втратити: чи то на сміттєзвалищі грейдер переїхав, чи то на залізниці  потягом зачепило, коли в черговий раз напився до непритомності.

Жінка швидко почала шукати щось у своїх кишенях. Згодом простягнула мені якісь  гроші. «Мій син втратив ногу під час обстрілів у Дебальцевому. Я знаю, що значить жити й усвідомлювати, що більше не будеш здоровою людиною»,-промовила жінка.

   «Не треба! Не треба!»--кричав я, і сльози котилися з моїх очей градом. Мені було соромно за себе.  Вона з подивом подивилась на мене і, намагаючись заспокоїти, обійняла за плечі.

«Татусю! Татусю! Прокидайся! Ти лежиш на холодній підлозі. Ти можеш захворіти!»

Та це ж  донечка мене обіймає. Вона намагається мені допомогти. Хоча   ще вчора я змусив дітей  та жінку серед ночі тікати з хати. Я обіймаю свою кровиночку і плачу, бо починаю згадувати свій сон, у якому  я, знедолений інвалід, що сам  винен у своєму каліцтві,  намагаюсь  хоч якось прогодувати свою родину.

То чому ж  у реальному житті, маючи дві ноги, дві руки, я роблю нещасними своїх найрідніших: перекладаю свої проблеми на них та шукаю розради у пляшці? Що я роблю з нашим життям, зі своєю ( колись щасливою!) сім’ єю?!  Яка подальша ціль мого існування?

Від автора. Цю історію я почула випадково від чоловіка, з яким їхала у маршрутці. Я тримала в руках  роздруківку положення про Конкурс, в якому зараз беру участь. Він спитав, чому мене цікавить така не дуже приємна тема. Я пояснила, що хочу взяти участь у конкурсі, оскільки вважаю, що проблема є актуальною для нашого суспільства. Чоловік гірко посміхнувся і сказав, що мені пощастило, адже сиджу поряд  з п’яницею у минулому.  Я не повірила його словам. Та його сповнена хвилюючих емоцій розповідь переконала мене у цьому.

          Вже на прощання  чоловік сказав, що  дав собі слово не пити до того часу, доки не знайде відповідь на питання: «Для чого людині дане життя і що таке щастя?»

Я теж часто замислююсь  над цим і не можу знайти остаточної відповіді. Мабуть, ми все життя її шукаємо. Сподіваюсь, що і мій знайомий продовжуватиме це робити…